Війна забирає найкращих. Віталій Григорович Тур був скромним працьовитим чоловіком, механізатором ТОВ «Білагро». Веселий і щирий з друзями, він обожнював свою донечку й мріяв про спокійне сімейне життя. Та понад усе чоловік любив Україну, тож після вторгнення російської армії одним із перших пішов до військкомату.
Віталій Григорович народився 26 вересня 1985 року в с. Поділ. Тут зростав, закінчив 9 класів Подільської та 10-й і 11-й класи Остап’ївської шкіл. Потім було навчання в Хорольському технікумі механізації сільського господарства, де юнак здобув спеціальність механіка, й служба в Збройних силах України.
Служив наш земляк у Києві. Там і зустрів своє кохання. Побралися, народилася донечка… Коли сім’я розпалася, Віталій Григорович повернувся в рідне село, але про дитину не забував і всіляко підтримував свою Настусю.
2015 року В. Г. Тур воював у зоні АТО. У лютому 2022 року знову пішов захищати Україну.
Спочатку йому довелося воювати на Київщині. Там чоловік зустрівся зі своєю колишньою дружиною. Потрясіння від війни змусили обох зрозуміти, якими дрібними та несуттєвими були їхні взаємні образи. Вони вирішили знову бути разом – коли закінчиться війна. Особливо раділа цій звістці 12-річна Настя.
Невдовзі військовий підрозділ, де служив В. Г. Тур, перекинули на Донбас, на найгарячіший Бахмутський напрямок. Однак, як стверджують бойові побратими нашого земляка, чоловік почувався щасливим. Він планував найближчим часом купити обручки й розписатися, мріяв, як знову буде в сімейному колі найдорожчих йому людей.
Не судилося: війна безжально зруйнувала всі плани. І забрала життя чоловіка.
«Віталій Григорович прожив коротке, але достойне життя. Він був справжнім патріотом України, безмежно любив свою країну й у скрутну хвилину одним із перших пішов її захищати, – сказав, виступаючи на траурному мітингу, Білоцерківський сільський голова Іван Васильович Лещенко. – Війна забрала одного із кращих наших синів. Нехай рідна земля тобі буде пухом, а Господь Бог посилає царство небесне».
Очільник громади висловив слова подяки матері Валентині Григорівні за те, що виростила мужнього і відданого сина-героя. А його заступниця Надія Іванівна Доброскок додала:
«Мабуть, таких найтяжче проводжати: тих, хто був веселим, молодим і сповненим планів на майбутнє. І хто зустрів цю війну віч-на-віч, бо не міг інакше. Не долюбив, не доказав, не додружив, не втілив свої мрії, не дожив».
Звертаючись до згорьованої матері, вона процитувала поетичні рядки:
«Мамочко, вибач за чорну хустину,
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. І люблю Україну.
Вона, як і ти, була в мене одна…»
Хата, в якій виріс і жив Віталій Григорович Тур, стоїть неподалік Подільського кладовища. Тож після прощання труну з тілом загиблого захисника до місця останнього спочинку не везли машиною, а несли на руках.
22 липня попрощатися із героєм зійшлися та з’їхалися близько 500 людей: рідні, друзі, колеги по роботі в ТОВ «Білагро», односельці й жителі інших населених пунктів громади. Чимало з них не були знайомі з Віталієм Григоровичем, але вважають за обов’язок віддати останню данину героєві. Бо саме йому і таким, як він, ми завдячуємо своїм відносно спокійним життям.
На похорони приїхало багато бойових побратимів чоловіка, були представники військкомату й військових формувань. Люди зустрічали траурний кортеж, утворивши живий коридор і тримаючи в руках квіти.
Повсюди – море квітів, над головами – яскраве сонце й блакитне безхмарне небо, а на землі – біль, смуток, журба. Рідні й друзі не стримують сліз, гірко плаче дочка, та особливо побивається за єдиним сином мати…
Траурний мітинг на кладовищі відкрив Білоцерківський сільський голова Іван Васильович Лещенко.
«Білоцерківську громаду сколихнула сумна звістка. Страшне непоправне горе прийшло у нашу родину: при виконанні обов’язків військової служби – завдань, пов’язаних із захистом Батьківщини, незалежності та територіальної цілісності України, 18 липня загинув житель с. Поділ Віталій Григорович Тур», – сказав він.
Із прощальним словом виступили заступниця сільського голови Надія Іванівна Доброскок, директорка Подільської гімназії Людмила Василівна Пилипенко, а також однокласники героя й представник військкомату.
Односельці характеризували загиблого як чесну й порядну людину, люблячого сина та батька, справжнього патріота, який, не роздумуючи, пішов захищати Україну.
Його вже ніколи не буде з нами. По весні не прокладе в масному чорноземі рівну, наче струна, борозну, не обніме донечку, не усміхнеться матері, не поплескає по плечу товаришів, не пожартує, як тільки він умів…
Особливо гостро відчуваєш непоправну втрату під звуки духового оркестру. А на похоронах Віталія Григоровича грав духовий оркестр із Хоролу під керівництвом Володимира Яковича Вишаря. І, як і належить, шану героєві віддавали військові пострілами з автоматів.
Зінаїда МАТЯШОВА
Українська
English
Deutsch
Polski