«Війна змінює людину, роблячи когось кращим, а когось набагато гіршим, ніж він був, – сказав мусульманський проповідник, колишній військовий Алі Апшероні. – З війни ніхто не повертається таким, яким туди пішов».
Та найгірше, що повертаються з війни не всі, гинуть чомусь найкращі, найвідданіші своїй країні й своєму народові хлопці – молоді, активні, сповнені планів на майбутнє.
Минулого тижня в нашій громаді попрощалися одразу з двома захисниками України. Григорію Мостовому із с. Мостовівщина було 50 років, він не дожив 10 днів до свого 51-го дня народження, а Сергієві Радчуку із с. Рокита за два місяці до загибелі виповнилося 22 роки…
Був веселим і товариським
Сергій Олександрович Радчук народився 24 грудня 2000 року в с. Рокита. Зростав розумним, допитливим, щирим і товариським хлопцем.
«Завжди усміхнений, позитивний, Сергій першим приходив на допомогу однокласникам, – згадує колишня класна керівниця С. Радчука Юлія Олексіївна Дем’яненко. – У нього завжди знаходилося дружнє слово чи жарт, щоб підтримати товаришів, розрядити обстановку».
Закінчивши 9-й клас, Сергій Радчук вступив до Відокремленого структурного підрозділу «Фаховий коледж Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського». Обрав спеціальність «Обслуговування комп’ютерних систем та мереж», готувався стати техніком-програмістом. Та коли у липні 2020 року Сергій потрапив на строкову службу в Державну прикордонну службу України, він змінив плани.
«Коли Серьожа приїжджав на канікули чи у відпустку, завжди заходив до школи й зустрічався зі мною, розпитував про однокласників, – продовжує вчителька. – Дізнавшись, що після служби в армії він збирається підписати контракт, і я, і його мама всіляко відмовляли хлопця від цього кроку. Казали: «Може, не треба? Залишайся краще вдома». Але він був непохитним і відповідав, що все вирішив».
Не вагався жодної хвилини
Сергій так і не встиг зробити цей крок: він демобілізувався наприкінці січня 2022 року, а через місяць російська армія вторглася на територію України. Сергій Радчук жодної хвилини не вагався: одразу ж став на захист країни. Вже 25 лютого разом із вітчимом хлопець добровольцем прибув до військкомату й був зарахований до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
Створена 2002 року на базі 72-ї гвардійської механізованої дивізії, ОМБР імені Чорних Запорожців на початку російського вторгнення обороняла столицю України – Київ, потім визволяла Київську область. Наш земляк разом із батальйоном брав участь у важких боях за Ірпінь, Мощун, Гостомель, Бучу. Він на власні очі бачив усі наслідки «русского міру» на українській землі.
Влітку 2022 року бригаду перекинули на Донбас. Там, у самому пеклі, юнак пройшов серйозний бойовий шлях: бої за Вуглегірську ТЕС, Кодему, Зайцево, Бахмут… У серпні 2022 року Сергій отримав поранення, та невдовзі повернувся в стрій.
Бойові побратими згадують, як одного разу Сергій визвався евакуювати поранених товаришів із небезпечної ділянки. У складі евакуаційної бригади, перебуваючи під щільним вогнем ворога, він витягнув кількох поранених з-під самісінького носа у ворога!
А його колишня вчителька Ю. О. Дем’яненко додає: «Ми по можливості переписувалися із Серьожею, й він, будучи на війні, (а я – вдома), постійно підтримував мене втішними словами, писав: «Скоро все скінчиться й будемо спокійно жити, як жили».
Саме таким: чуйним, світлим, сильним – залишиться Сергій Олександрович Радчук у пам’яті всіх, хто його знав. Він загинув 24 лютого 2023 року під час виконання бойового завдання неподалік с. Солодке Волноваського району Донецької області. Загинув, захищаючи свій народ і свою країну. Заплатив дуже дорогу ціну – своє життя – за мир і спокій на рідній землі.
«Спокійний, урівноважений, не войовничий»
«Гриша був дуже доброю, мирною, неконфліктною людиною, – характеризує загиблого Григорія Івановича Мостового його старший брат Василь Іванович. – Він був спокійний, урівноважений, не задерикуватий, абсолютно не войовничий».
Народився Григорій Іванович Мостовий 19 лютого 1972 року. Він був третьою дитиною у великій та дружній, інтелігентній родині, де зростало четверо дітей. Батько працював механіком у колгоспі «Вітчизна», мама – продавчинею в магазині. У сім’ї цінували знання, багато читали. Старший брат і обидві сестри здобули педагогічну освіту. Григорій теж мріяв про фах педагога, але провалився на вступних іспитах до Ніжинського педінституту. Він добре вчився в школі (трохи не дотягнув до медалі), тож без проблем вступив до Хорольського технікуму механізації.
Потому деякий час працював у колгоспі «Вітчизна», КСП «Обрій», а коли колгоспна система в країні остаточно розвалилася, поїхав, як і мільйони наших співвітчизників, на заробітки в Польщу. Через рік повернувся в рідне село. Займався індивідуальним сільськогосподарським виробництвом: самотужки обробляв свої та батьківські паї, тримав велике господарство, мав прекрасну пасіку. Тяжка селянська праця вимагала чимало фізичних сил, але залишала час для роздумів, осмислення сенсу життя. Григорій Іванович був ерудованою, начитаною людиною з філософським складом розуму.
Був… Рідні й досі не можуть повірити в непоправну втрату. Він не вийде вже зранку у поле, не обізветься до друзів, не посміхнеться, не обійме кохану дружину Ларису й свого єдиного сина Тараса…
Напередодні загибелі попрощався з рідними
«Брата мобілізували до ЗСУ у серпні 2022 року, – розповідає Василь Іванович Мостовий. – Він не ховався й не відкупався – одразу пішов служити. Направили в 5-й окремий штурмовий полк, посада – гранатометник. Строкову службу Гриша проходив на Тихоокеанському флоті – був акустиком підводного човна. Він автомата в руках ніколи не тримав! А тут два чи три тижні навчання – й одразу на Донбас».
Григорій Іванович Мостовий загинув 9 лютого 2023 року неподалік населеного пункту Кліщіївка (це на південь від Бахмута). Востаннє він спілкувався з сестрою Марією 8 лютого. Чоловік перебував на базі полку й збирався наступного дня на бойове завдання.
«У тій розмові він ніби попрощався з рідними, – продовжує старший брат. – Їх пішло на опорний пункт 12 чоловік, а невдовзі командир зателефонував і попросив підмогу. І раптом крики, вибухи й зв’язок обірвався. Ту місцевість захопили росіяни, українська армія зуміла відбити її лише 20 лютого. Тоді й стало відомо, що всі бійці групи загинули… Раніше брат потрапляв у схожу ситуацію біля населеного пункту Шуми: їхню групу оточили, але вони викликали підмогу, приїхав транспортер МТ-ЛБ (його ще називають мотолигою), вони повскакували на нього – без речей, без нічого – й таки вирвалися. Ми, рідні, потім купували Гриші обмундирування – і бронежилет, і каремати, й усе необхідне. Ще й протизастудні та кровоспинні препарати передали для медика із їхнього взводу. Ми передавали на фронт усе, що можна, хіба що зброю не надсилали, бо її ніде не купиш. Там таке пекло, що нормальній людині цього не уявити!»
Війна змінює людей
Василь Іванович розповідає, що тіло брата понад 10 діб пролежало на морозі під відкритим небом, та все ж його можна було опізнати.
«Я дуже боявся, що брата неможливо буде опізнати, – зізнається він. – Хлопці розповідали, що інколи від тіла нічого не лишається, хіба що відірваний палець чи берці. Розгорнув берць – а там шматок ноги стримить чи вціліла кістка. Ото за цими рештками й можна установити, хто саме загинув…
Я їздив на впізнання у Миргород із Григорієм Миколайовичем Полтавцем та двома односельцями, теж захисниками України – Анатолієм Васюком і Євгеном Пономаренком. Дуже вдячний їм за підтримку й допомогу в організації поховання. Війна й справді змінює людей. Коли попросив одного односельця поїхати в морг, він відмовився. А хлопці (вони мої колишні учні)погодилися, витратили купу часу, але не відмовили, допомогли. Вони війну бачили, бачили смерті, по-іншому сприймають людський біль…»
Поховали у рідних селах
Григорія Івановича Мостового провели в останню путь 1 березня, із Сергієм Олександровичем Радчуком попрощалися 3 березня. Траурні кортежі з тілами героїв жителі громади зустрічали, стоячи навколішках уздовж дороги. Було багато вінків і живих квітів, що свідчило про глибоку повагу до полеглих героїв.
Після прощання й відспівування на рідних подвір’ях тіла загиблих у супроводі сотень згорьованих земляків провели до кладовищ. Григорія Івановича Мостового поховали поряд із могилами батьків на Мостовівщинському кладовищі. Сергій Олександрович Радчук знайшов останній спочинок на кладовищі в Рокиті.
Безпосередньо біля могил відбулися траурні мітинги. На них виступили Білоцерківський сільський голова І. В. Лещенко, його заступники, вчителі загиблих і ті, хто їх добре знав. Так, провести в останню путь Сергія Радчука приїхали його бойові побратими. Двоє командирів виступили на мітингу.
Неможливо передати словами гіркий смуток і пекучий біль, які переповнювали як промовців, так і всіх присутніх на похованні. Як описати горе матері, яка втратила свого сина й ридала від відчаю? Як передати трагедію сина, котрий залишився без батька? Біль від непоправної втрати буквально пронизувала всіх присутніх.
За давньою традицією, в кінці траурних церемоній на честь загиблих воїнів військові тричі вистрілили з автоматів.
Воїни Світла не вмирають, вони залишаються у наших серцях! Понад 30 років у Рокиті й Кравченках трепетно бережуть пам’ять про свого земляка Володимира Демиденка – здібного юнака, життя якого обірвалося на злеті в далекому Афганістані. Пам’ять про героїв, які стали на захист своєї країни від окупантів, теж передаватиметься з покоління в покоління.
Зінаїда МАТЯШОВА
Українська
English
Deutsch
Polski